Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.5

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.5

Люстерко,на щастя,знову опинилося в сумці – щоправда,вже на дні. Так само випало в осад, як секс-еспандер,який Наталка згрібла із занять з нелегкої атлетики... Хоч зла на неї й не було, але роздратування дістало. Після подібного вибрику спортивної жриці завжди хотілося мати тиху хатню жінку, опікуватися нею і бути опікуваним, але такі дівчата не хвойди і в настільки пізній час перебувають в інших світах, де вони випромінюють домашні пахощі перед такими ж м'якими,домашніми чоловічками, яким вони, бачте, не рівня. А йому б тільки опівнічниць рятувати.
От і зараз оте невелике дзеркальце Вадим дуже обережно підносить до змертвілих губ майже бездиханної дівчини, яка настільки чудно впала зненацька зрізаною настурцією в переході. На люстерці проступає піт – і все, але обличчя дівчини в ньому немає. Чи не об’їдене воно підземною нечистю: пацюками, шушарами різними? На погляд – ні,обличчя вродливіше за Наталчине,але от не відбивається в дзеркальці ця чудна дівчина – і край.
Раптом цілком несподівано відкілясь з-за спини дуже поволі над ним схиляється, хто б міг подумати? – Наталка. Ох,і дебела ж! Ця бабця його ще в роздягальні задрала – так мало їй цього, переслідувала його навшпиньках – тихо і обережно, а тепер знову дихає нерівно, але якось люто. І раптом мовить якимось потойбічним голосом:
– Чого це ти розкис,миленький? Це їй Рикович черепушку насмоктав – відсмоктав пінту кровиці, от і очманіла вона, зтетеріла: ані жива, ані мертва. З цим тепер надовго... Років через триста мабуть пройде, поки, дивись, вона і очухається, і остаточно відійде, а вже після цього й сама почне дуріти більш за Мар’яну,а доки її попустить, нащо вона тобі, соколику мій ясненький? Її ще й до моргу звезуть, і, може статися, у формалінчику вимиють, а там, дивись, і в безіменну могилку покладуть – хоч би, не дай боже, не спалили, бо тоді вона ще довго буде марудитись, перш ніж збере себе по попелиночці, мов та Попелюшка з ефемерного світу. Але я не допущу цього: сама скільки років у могильці відмучилась; так що забирай свою козу, парубче, бо своє відплатив ти мені сповна. Не стану я на тебе зла тримати і їй жити накажу,а ікла Риковича на себе направлю – нехай моєю трухою могильною удавиться. – І вона вибухнула мерзотним крижаним реготом...
Десь з-під землі почулося жахливе виття. Дівчина на руках у Вадима здригнулася і ніби стала приходити знову до тями,і тут же її зовнішність – від обличчя до п’ят ¬– почала в дзеркальці відбиватися. Але тут з безодні невидимого Іноземелля вирвалися чортові затінки і потягли за собою Наталку. Але вона, дебела і невгамовна, наостанок гучно і насмішкувато загорлала сороміцьку дівочу потішку:
“У мене болить живіт,
Значить хтось там муркотить.
Якщо тільки не глисти,
Значить ґвалт вчинив цей ти.
Ніби з виду не гільмент,
а, чи бач, шкодливий шкет!”
І тут же стала розчинятися Наталка – з бравим вереском і реготінням – безодні. Останнє,що почули і Вадим, і Ірена були безглузді заримовки далеко не цнотливих міських закутків:
“Поцілуй мене в живіт!
Нижче... Нижче...
У воріт…
Моя піхва,твій запал…
отакої – ти пропав!”
– Ні, – обурився Вадим, – нинішня Наталка хоч і дебела, і розгнуздана, але так відверто не поводилася б... Як ні крути, а вона – не вулична босячка. Хоч і в душовій при спортзалі бавилася з ним до очманіння і не під такі наспіви. Найскромнішим здавався класичний, кубанський: “Стань,козачко, в розкорячку...” Але навіть і під такі наспіви була вона по-домашньому вальяжною,і дурила з атлетом більше від своєї спраглості та стиглості,аніж від нелюдського озлоблення,з яким падала в безодню тепер, не залишаючи по собі навіть зібганої павутинки свого зненацька обірваного баб’ячого літа...
Ірен відчувала все, що з нею відбувалося, мов уві сні. Крізь хиткі видіння цього жахливого сну зненацька й приходив до неї Посланець. Але чимось не подобався він дівчині, яка ніби на дух не терпіла його – чи то через зелений кольорі обличчя, в той же середньовічний паноксамит, чи то через те, що пробилися на покатому лобі кістяні ріжки, відразу майже непомітні, а зчасом підрослі до омерзіння, які до того ж виявилися липкими, оскільки їх швиденько обсіли жирні зелені мухи.
– Прямо тобі не Посланець,а мушиний король,– подумала дівчина і показала прибульцю свого пустотливого тонкого язика. На що Посланець відповів розміреними цокотливими звуками. Це так цокали козячі копитця його потворних кривеньких ніжок. Зовні здавалось, що цей монстр, який з’явився до неї, вже навіть не йшов, бо ходою подібне переміщення в просторі назвати було негоже,а ніби підстрибував з опорою на дещо відому цюцюрку, як при хоТьбі (хо–Тю–й–Бу... Ду!),і при цьому корчив мерзотні пики.
Ну чим не гаденя? Так і вдавити хочеться. Хоча б ручками волохатими слиняві губи свої обтер! А то цілуйся тут з ним, коли сам він як є в кровищі, але нетутешній, не земній,не багряній. А в найніжнішій блакитній.

Повний текст на блозі за посиланням на титульній сторінці ютуб-каналу: victor54k

Видео Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.5 канала Bisregistrator R