Старий годинникар

сл. Ліни Костенко, муз. Олега Бута

Ще пароплавчики чаділи, наче праски,
ще ми шукали крем'яхи в піску, —
на пограниччі дійсности і казки
стояв той дім за хмарами бузку.
Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була, як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і на роялі гномик там сидів.
Були там сови і якісь личини.
Коти робили хижий променад.
Трельяж дивився срібними очима
на все, що не хотіло проминать.

А той старий, достоту Каліостро,
штось прецизійне маючи в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, остро,
і поціляв у гвинтики й зубці.
Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів, як за штурвалом, —
в руках крутив маненьке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,
за ним тьмянів у сутінках трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось сказав йому: "Приляж!"
У мерехтінні маятників мідних,
округлені, як очі камбали,
дзиґарики замовників безслідних
на підвіконні цокали, ішли.
Він дарував нам шкельця та брелоки.
Ми ще тоді не знали ні про што.
Був тридцять сьомий. Він вслухався: кроки.
Якийсь замовник знову не прийшов.

Видео Старий годинникар канала Oleh But